Wherever we are, I am always within you.

Лист, який не можна надіслати Я пишу цей лист диханням на вікні. У тебе дім, і блиск обручки світить мені, немов знак «не входь»,— та я читаю його, як зорі. Я знаю: ти — неможлива, мов берег, що належить іншому морю. Та досить знати, що ти є, і бачити усмішку на твоєму ранку. Скажи лише: «Я в порядку»,— й день знов стане терплячим світлом. Я житиму твоїм образом, як місто живе рікою тиші. А якщо вітер інколи зітре одну-дві звичні лінії, загубімося на каву — на мить: маленька втеча не робить нас злодіями. Я не прошу в тебе більше часу— лише хвилину між двома обов’язками, де ти смієшся, і в тому сміхові мені дозволено бути. Я щасливий від самого факту любові— як полум’я, що нічого не вимагає. Ти — неможлива. І саме тому моє серце навчилося бути можливим. То зустрінемось у країні уяви, де годинники мовчать і імена легшають. Ми просто обіймемось — без пояснень, без зайвих думок, як берег і тиша. Нехай наші душі торкнуться, мов дві ріки під ранковим туманом; коли інакше не можна — хай живе надія цього доторку між снами. Я прийду до тебе у сон, і ти — до мене; обрані, не випадкові. Ми чекатимем одне одного свідомо, як зоря терпляче чекає на ніч. Скільки нам лишилось у світі? — хто порахує зерна пісочного годинника. То чи маємо прикидатися сліпими до вогню, що тихо горить між нами? Я не прошу більшого за мить: ти — у моїх руках, а світ — по другий бік дверей. Нехай любов буде нашим таємним садом: нікого не ранить, а нас — тримає живими.